Тебе спитають, ким ти працюєш, і ти почуєш у цьому питання про те, чого ти вартий. Тридцять карток уже показали, що ти згоден віддати за платню й чого не віддаси ні за яку. Далі йдуть дванадцять людей, які теж вставали рано й теж мусили вирішити, чи робота – місце, де людина стає собою, чи ціна, яку платять за життя поза нею.
ТВІЙ КОМПАС НА ЦЬОМУ МАРШРУТІ
СТАНЦІЯ 1 / 12
Я оцінюю день за тим, скільки встиг, і рідко за чимось іншим.
Аристотель поставив роботу на службу тому, що приходить після неї. Дозвілля в нього – сама мета зусилля: людина воює, щоб мати мир, і працює, щоб мати вільний час, у якому вже нічого не мусить. Найвища діяльність тому й найвища, що з неї нічого не виходить: споглядання любиться саме собою, і філософ у ньому найменше залежить від чужих рук. Звідси його оцінка дня, зміряного зробленим. Такий облік бере за одиницю те, що Аристотель називав засобом, і лишає незаповненою графу, у якій має стояти власне життя. Хто на цій картці сказав «так», знає почуття виконаного вечора, і Аристотель це почуття визнавав людським. Він спитав би про інше: чи буває у твоєму тижні година, за яку ти нічим не звітуєш, і чи ти взагалі вмієш її витримати.
І щастя, як уважають, залежить від дозвілля, бо ми зайняті, щоб мати дозвілля, і воюємо, щоб жити в мирі.
Цицерон писав синові керівництво з обов'язку й дійшов до заняття, яким людина себе годує. Тут його текст стає незатишним для нас. Він перелічує промисли, що викликають ненависть, ставить туди лихварство й митну службу, а далі відмовляє в гідності всім, кому платять за саму фізичну роботу, бо в такій платні він бачив заставу невільності. Дрібна перекупка в нього теж негідна, оскільку без обману в ній прибутку немає. Гідними Цицерон визнавав медицину, будівництво, навчання й велике купецтво, що приводить кораблі й годує міста. Сучасне речення «ніяка робота не принизлива» його б здивувало: він тримав, що заняття ліпить людину, і людину, зліплену лише слухняністю рук, до ради міста не пустив би. Хто на цій картці сказав «так», уже стоїть по інший бік цього рахунку й, читаючи Цицерона, побачить, скільком речам ми навчилися після нього.
Негідними вільної людини й простацькими є також засоби прожитку всіх найманих робітників, яким ми платимо за саму фізичну працю; бо сама їхня платня є запорукою їхньої невільності.
Павло шив намети й у листах повертався до цього постійно, бо ремесло було частиною його аргументу. Він мав право на утримання від громад і свідомо ним не користувався, щоб ніхто не сказав, що проповідь продається. Звідси його наполягання, щоб кожен займався своєю справою й працював власними руками, і щоб тиха робота була свідченням для сторонніх. Найдалі це заходить у реченні про хліб: працездатний, який вибрав чужий кошик, нехай не їсть. Вдови й хворого в цьому реченні немає, бо для них Павло роками збирав по грецьких церквах гроші. Обов'язок працювати в нього тому й лежить на людині з достатком: праця тут – спосіб мати з чого дати іншому. Хто на цій картці сказав «ні», бачить у власності право на спокій; Павло бачив у ній обов'язок, приставлений до кожної пари рук.
І щоб ви пильнували жити тихо, робити свою справу й працювати своїми руками, як ми вам заповідали.
Аквінат міряв угоду мірою, якої в самій угоді немає. Людський закон для нього стоїть під природним, і там, де писане право дозволяє явну кривду, воно перестає бути правом у повному сенсі. Обмін має бути рівним: хто продає дорожче за вартість речі або платить менше за вартість роботи, той бере чуже, хоч би підписи стояли обопільні. Звідси його висновок про хазяїна. Вчасна виплата закриває найгрубіший обов'язок, і далі лишається питання розміру, яке домовленістю не знімається, бо працівник погоджується під тиском потреби, і ця потреба в ціну не входить. Аквінат додав би й друге: той, хто розпоряджається людьми, відповідає за їхню змогу жити по-людськи, і власна відомість у книгах цього обов'язку не покриває. Хто тут сказав «так», боронить чистоту контракту. Аквінат спитав би, чи погоджувався працівник вільно.
Сковорода твердив, що для кожної людини є одна справа, до якої вона вдалася природою, і поза цією справою жодна платня її не порятує. Свою він знайшов рано й тримався до кінця: вийшовши з Києво-Могилянської академії, він відмовлявся від кожної посади, яку йому пропонували, і прожив останні десятиліття мандрівним учителем на шляхах Лівобережжя, з флейтою й Біблією в торбі. Пізнати себе в нього означало саме це: знайти власну сродність і не торгувати нею. Він порівнював людину, загнану в чуже діло, з мучеником, який працює без надії на радість, і бачив у такій долі головне джерело нещастя. Хто на цій картці сказав «так», уже припускає, що така справа існує й чекає. Сковорода додав би тверезішу половину: шукати її треба в собі, глибше за всякий перелік професій, і шукання коштує тих років, які на нього йдуть.
Марк Аврелій писав собі щоденник у похідних таборах, і перший рядок п'ятої книги – це розмова з власною ковдрою. Він нагадує собі, що встає робити людську роботу, і питає, чому має бути невдоволений, коли йде робити те, для чого існує. Далі йде його улюблений прийом: подивись на птахів і бджіл, які без жодних повчань уже роблять свою частину ладу. Обов'язок у стоїка – місце в природі, і залишити це місце означає вийти з власної природи. Тому вечірній сором за порожній день він визнав би справедливим і додав би межу: природа поклала межу й відпочинкові, і ця межа порушується частіше, ніж межа праці. Хто на цій картці сказав «ні», захищає право просто бути живим; Марк Аврелій відповів би, що живим ти є тоді, коли робиш своє.
Я встаю робити роботу людської істоти. Чому ж я невдоволений, якщо йду робити те, для чого існую й для чого прийшов у світ?
Кант розрізняв учинок, що збігається з обов'язком, і вчинок, зроблений з обов'язку. Крамар, який не обманює, бо це шкодить торгівлі, робить правильну річ із розрахунку; ціну має той випадок, коли схильність тягне в інший бік, а людина все одно робить своє. Тому вихід на роботу з температурою Кант читав би як чистий випадок морального вчинку, де мотив видно без домішки. Поруч стоїть друга його вимога, яку часто забувають: розвивати власні здатності він мав за обов'язок перед собою, бо світ, у якому всі дозволили своїм талантам лежати, людина розумна воліти не може. Звідси й межа: здоров'я – умова тих самих здатностей, і спалити його на одній здачі означає зруйнувати те, чим ти зобов'язаний розпоряджатися. Хто на цій картці сказав «так», діяв усупереч собі, і саме це Кант називав моральним.
Сміт почав із булавки й показав, що вісімнадцять окремих операцій дають виробу кількість, недосяжну для майстра-одинака. Із цього спостереження в нього виросло все інше. Обід ми отримуємо завдяки пекареві, який дбає про власний зиск, і добросердя тут ні до чого; вигода змушує кожного робити своє добре, бо погана робота втрачає покупця. Тому чоловік, який просто добре пече хліб, уже годує вулицю, і дякувати йому за це зайве. Друга половина Смітової думки тримає першу: обмін корисний доти, доки жоден бік не перекуповує законів, і торговці, сходячись разом, зазвичай радяться проти публіки. Хто на цій картці сказав «так», стоїть на його боці. Сміт додав би, що «добре» тут вимірює покупець, і робота, яку хвалить лише сам виконавець, до цього рахунку не входить.
Геґель побачив у праці процедуру, через яку свідомість уперше здобуває себе. Бажання просто з'їдає предмет і зникає разом із ним, тому насолода лишає людину такою самою, якою була. Праця стримує бажання й затримує зникнення: вона надає предметові форми, і в цій формі працівник уперше зустрічає себе назовні, у чомусь, що триває без нього. Звідси його дивний висновок про пана й раба. Пан споживає й тому лишається тим самим; той, хто служить і обробляє річ, поступово виліплює з себе людину зі власним розумом. Тому вимкнений о шостій робочий чат Геґель читав би як розрив із тим самим опором, на якому людина твердне. Хто на цій картці сказав «так», боронить свій вечір, і боронить справедливо. Геґель спитав би, у якій справі ти зустрічаєш себе, коли не звітуєш нікому.
Праця – це стримане й затримане бажання, відкладене зникання; інакше кажучи, праця надає речі форму й вигляд.
Маркс узяв Геґелеву працю й спитав, що з нею робиться на фабриці. Виріб виходить із рук і одразу стає силою, незалежною від того, хто його зробив: чим більше речей створено, тим дешевшим стає сам створювач. Звідси його опис відчуження. Робота лежить поза робітником, вона йому не належить, і в ній він не стверджує себе; свою людську частину він відчуває тільки поза працею, а в праці почувається не у себе. Перевірка проста: щойно зникає примус, від такої роботи тікають, як від чуми. Тому п'ять років, віддані майстерності, за яку ніколи не платитимуть багато, для Маркса вибір проти цієї механіки: ти лишаєш собі те, що робиш, разом із правом на власний виріб. Хто тут сказав «ні», рахує втрачені гроші. Маркс порахував би те, що вціліло.
Удома він почувається тоді, коли не працює, і за роботою вдома себе не почуває.
Расселл узявся за переконання, яке ніхто не перевіряв: ніби праця сама собою доброчесна. Він показав, що технічно людство давно здатне забезпечити себе кількома годинами щодня, і питав, чому замість короткого дня для всіх ми отримали довгий день для одних і безробіття для інших. Провину він складав на мораль, успадковану від часів, коли лишків справді бракувало. Далі йде його головний аргумент: вільний час – умова цивілізації, бо наука й музика росли там, де хтось мав змогу не поспішати. Дозвілля, каже Расселл, потрібно вміти заповнювати, і людина, звикла до дванадцяти годин праці, розгубиться у вільний вечір. Хто на цій картці сказав «так», уже поставив вечір вище за надбавку, і Расселл прийняв би це рішення радо. Уточнив би він одне: чим саме ти цей вечір заповнюєш.
Епікур мав час за єдину річ, якої не позичають. Ми народжуємось один раз, другого разу не буде, і завтрашній день нікому не належить; тим часом людина складає плани так, ніби запас у неї безмежний, і відкладає радість на пору, яка може не настати. Тому три роки нецікавої роботи, узяті наперед, для Епікура угода з нерівними сторонами: обіцянку дають тобі, а платиш ти вже зараз і платиш незворотним. Сад під Афінами був відповіддю на цей рахунок. Там жили дрібно, на воді й хлібі, бо мала потреба звільняє від довгого найму, і дружба, за Епікуром, дає більше безпеки, ніж посада. Хто на цій картці сказав «так», рахує на майбутнє себе, який усе ще захоче того самого. Епікур поставив би питання про відсоток: скільком людям цей план справді вдався.
Маршрут витягнув одну вісь: робота як місце, де людина твердне – і робота як ціна, заплачена за життя поза нею. Геґель із Кантом стоять на першому боці, Епікур із Расселлом на другому, Марк Аврелій тримає обов'язок без нагороди, а Сковорода переставляє питання з міри праці на те, котра праця твоя. Подивись тепер, у який бік хилилися твої тридцять свайпів і чиє ім'я поверталося. Двері відчинені: Цицерон про ремесла, гідні вільного, Аристотель про годину, за яку ти нічим не звітуєш.
ДЖЕРЕЛА
Aristotle, Nicomachean Ethics, Book X (переклад: W. D. Ross) · classics.mit.edu
Cicero, De Officiis, Book I (переклад: Walter Miller) · www.gutenberg.org
Paul of Tarsus, 1 Thessalonians (King James Version) · en.wikisource.org
Marcus Aurelius, Meditations, Book Five (переклад: George Long) · classics.mit.edu
G. W. F. Hegel, The Phenomenology of Mind (переклад: J. B. Baillie) · www.marxists.org
Karl Marx, Economic and Philosophic Manuscripts of 1844, Estranged Labour · www.marxists.org
Аристотель
Цицерон
Павло з Тарса
Тома Аквінський
Григорій Сковорода
Марк Аврелій
Іммануїл Кант
Адам Сміт
Ґ.В.Ф. Геґель
Карл Маркс
Бертран Рассел
Епікур