Сусід, з яким ти жодного разу не привітався. Збори, які ти проґавив, бо там усе вирішать без тебе. Сорок хвилин дороги щоранку, щоб жити там, де твого обличчя ніхто не знає. Місто складається з тисячі таких дрібних домовленостей, і кожна з них відповідає на питання, чим ти винен найближчим людям.
ТВІЙ КОМПАС НА ЦЬОМУ МАРШРУТІ
СТАНЦІЯ 1 / 12
Місто без місць, де можна посидіти задарма, перетворюється на гуртожиток.
«Політика» Аристотеля починається з домогосподарства й підіймається вгору. Родини сходяться в села заради того, чого вимагає день; села сходяться в місто, і тут дещо змінюється. Місто постає задля життя й тримається задля життя доброго, тому він називає його довершенням природи людини. Доказ у нього – мова: лише люди можуть сперечатися про справедливе й несправедливе, а такій суперечці потрібне місце, де вона відбувається. Площа з безплатними лавками – саме це місце, зведене до рівня меблів. Приберіть кожен куток, де громадянин сидить, нічого не платячи, і суперечка переїде в помешкання, до людей, які вже погоджуються між собою. Про того, кому місто не потрібне, Аристотель висловився різко: така людина в нього або звір, або щось понад людське. Комплімента він не мав на думці.
Місто постає, починаючись від самих потреб життя, і тримається далі задля доброго життя.
Цицерон присвятив книгу тому, що личить, і зарахував це до справедливості, поставивши світські манери нижче. Хід його думки: ми живемо в суспільстві, яке тримається на дрібних поступках, що їх ніхто не здатен примусово стягнути, і той, хто бере все, чого не забороняє закон, черпає зі спільної каси, нічого туди не поклавши. Приклади він наводить із голосу й ходи, радить синові обминати і поспіх, і тягучість, а має на думці всю публічну поверхню життя. Гучна розмова по телефону в повному тролейбусі підпадає під його розряд точно. Украдено нічого, що назвав би суд, і сорок незнайомців втратили тишу, яку самі ж одне одному постачали. Цицерон додав би, що кривдник рідко хоче зла й просто не звик уявляти собі кімнату.
Макіавеллі перечитав римську історію й дійшов висновку, що образив усіх. Чвари між плебсом і сенатом – ось що зробило Рим вільним: кожен раунд безладу кінчався законом або посадою, яку плебс видер, а знать мусила з цим жити. Місто без тертя здебільшого вгамувало свої сварки тим, що одна сторона перемогла. Писав він у Флоренції для республіки, якій служив і яку втратив, маючи за плечима чотирнадцять років дипломатії, тож добре знав, як мало вирішує одна демонстрація. Його теза розрахована довше за неділю. Мітинг, на якому нічого не вирішиться, є поданим рахунком, а місто, яке отримує такі рахунки двадцять років, урядується інакше за те, яке не отримує їх ніколи. Плата за це в Макіавеллі відома заздалегідь: вулиця, де кричать, ніколи не буває затишною.
Руссо поклав початок нерівності на паркан. Доти земля стояла без господаря, і плоди її належали всім; першому, хто обгородив клапоть і промовив слова, що зробили його власним, потрібні були тільки досить легковірні сусіди. Усе, що настало далі – закон, який береже обгороджене, і суди, які його читають, – він розглядає як затвердження вдалого захоплення. Комуністом він у цьому не був і погоджувався, що власність існує й одним побажанням її не скасувати. Він відмовлявся від іншого: від оповіді, у якій вона була заслужена. Двір, який боронять від чужого авто, є тим самим парканом у малому масштабі, разом з усією моральною певністю, і питання Руссо звучить так: хто креслив межу й хто зі сусідів був при тому в кімнаті.
Перший, хто, обгородивши клапоть землі, надумався сказати «це моє» і знайшов людей, досить простих, щоб йому повірити, і був справжнім засновником громадянського суспільства.
Локк вибудував державу з однієї турботи: як у мене можна щось забрати без моєї згоди. Власність у нього починається з праці – жолудь, який ти підняв, поле, яке ти розчистив, – а держава існує, щоб боронити те, що праця виробила. Податок законний тому, що оподатковані погодилися через своїх представників, а збір, накладений без цієї згоди, є крадіжкою з печаткою. Тому парк, за який ніхто не голосував, за його рахунком є добром, оплаченим кепсько. Карикатуру з Локка зробити легко. Він-таки писав, що людина в нужді має право на надлишок іншого, отже його заперечення стосується процедури й не зачіпає щедрості: п'ятсот гривень – цілком розумна сума, щоб район вирішив про неї разом, і саме це спільне вирішування він відмовляється пропускати.
Берк назвав першу прив'язаність людини малим взводом, до якого вона належить у суспільстві, і сказав, що любов до нього є першою ланкою в ланцюгу, який кінчається любов'ю до батьківщини. Порядок для нього важить: приязнь вивчають на малому й близькому, а тоді розширюють, і той, хто починає з людства взагалі, здебільшого кінчає нікому конкретно. Сусіди по поверху і є той взвод, найменший з можливих. Ніхто його не вибирав, і дістався він разом із договором найму. Законом Берк тебе знати їхні імена не примусив би. Він тримав, що звичаї діють на нас рівніше за закони, і привітатися з жінкою з поверху нижче – це звичай, який робить свою повільну роботу. Його питання до тихого під'їзду: де ти збираєшся навчитися тієї звички, якої публічне життя вимагатиме згодом.
Геґель описував свободу як те, що спершу треба збудувати, а вже потім нею користуватися. Людина сама зі своїм садом має намір і не має середовища для нього; постав її в право власності та суд, і воля набуває обрису, який світ розпізнає. Ці установи він називав об'єктивним духом, а місто є місцем, де вони стоять густо, аж до дотику. Про сільську ідилію він говорив грубо, вважаючи прагнення до неї прагненням проминути працю ставання кимось на людях. Сорок хвилин за місто – у його термінах сорок хвилин від апарата, який робить тебе особою з вагою. Що апарат меле людей, Геґель визнавав: громадянське суспільство в нього породжує й черню, якої саме не здатне всотати, і цього він не розв'язав.
Славна теза Сміта про пекаря насправді про незнайомців. У селі тебе годують люди, які тебе знають і яких можна засоромити; у місті тебе годують тисячі тих, хто твого імені не дізнається ніколи, і надійними їх робить інтерес до твоїх грошей. Дешевизна є сигналом, що ресурсів не змарнували; мережа, яка підбиває ціну сусідові навпроти, передає тобі справжню економію, усю до останньої копійки. Прихильником великого Сміт при цьому не був. «Багатство народів» повне підозри до купців, які змовляються, і до господарів, які стають гуртом проти робітників, а неупереджений глядач із його іншої книжки помітив би, що в сусіда є обличчя. Він боронить механізм, а механізм не має жодної думки про те, хто стоїть по той бік вулиці.
Честертон хотів, щоб власності було багато й у багатьох руках, і це поставило його проти обох систем, які пропонували. Соціалізм зосереджує власність у державі, монополія – у кількох фірмах, і він доводив, що в обох випадках більшість працює на чужій речі. Його варіант, дистрибутизм, – це крамниця з господарем за прилавком і господарство, яке належить родині, що на ньому працює. Малу крамницю проти великої він боронив на тій підставі, що людина, якій належать її знаряддя, поводиться як громадянин; чарівність тут ні до чого. Заплатити на чверть дорожче, щоб гроші дійшли до продавця, – це його економіка в роздріб. Заперечення він знав наперед і відповідав, що його програма справді коштує грошей, а цивілізація має ту власність, за яку платить.
Мілль провів межу й боронив її ціле життя. Влада над дорослим правомірна там, де той шкодить комусь іншому; у просторі, де зачеплений лише він сам, рішення належить йому. Місто, зумисне зроблене незручним для авт, є задумом виправити громадян, які в ньому живуть, а виправлення такого ґатунку він підозрював найдужче, бо доказ «це для твого ж добра» природної межі не має. На практиці він допускав багато. Шум і перекриті вулиці є шкодою з потерпілими, тож правила руху його пробу складають легко. Викреслив би він інше: думку, що ходити пішки для тебе краще, і вулицю, влаштовану так, щоб ти таки ходив. Таке міркування дозволило б рівно все, у що більшість вірить про твій спосіб життя, і Мілль бачив цю дорогу до кінця.
Над собою, над власним тілом і розумом індивід є сувереном.
Ніцше написав розділ, у якому радить читачеві втікати у власну самоту, де повітря чисте від базарної мушви. Мушва – це дрібні укуси: вітання й балачка, те, що тебе сто разів до обіду побачили й оцінили. Закид його в тому, що вони роблять людину пересічною через натирання. Самота в нього означає умови робітні, і надутість – зовсім інша річ. Свої книжки він писав в альпійських селах на мізерну пенсію, хворий і майже нечитаний, а дні його проходили пішки. Година в потязі щоранку купує саме те, що купував він, і за ціною, яку він упізнав би. Пастку він також назвав: самота, узята як помста людям, гниє, і той, хто пішов поранений, несе базар із собою просто в гори, і жодна висота від того не помагає.
Сковороді по черзі пропонували ті посади, які імперія мала для людини його хисту, і він від кожної відмовився, хоч платили б за них добре. Останні десятиліття він ішов шляхами Лівобережжя з флейтою та Біблією в торбі й учив тих, хто його годував. Причину дає його вчення. У кожної людини є сродна праця, робота, що пасує її власній природі, а життя поза нею лишається злиденним, хоч би як добре платило. Дерева під вікном, за цим читанням, – малий випадок того самого рахунку: ти відкуповуєш умови, у яких ти є тією істотою, якою насправді є. Підсумок він поклав на власну могилу: світ ловив його й не спіймав. Дві тисячі щомісяця – дешева версія тієї самої відмови, і Сковорода спитав би, за що ти платиш іще.
Тут тягли одне проти одного два читання міста: місто як місце, де людина стає громадянином і набирає боргів, і місто як облаштування незнайомців, яким можна користатися й піти. Твоє місце вирішилося на картках, що коштували грошей або суботи: збори, додаткова тисяча за дерева під вікном. Перечитай їх. Двоє дверей відчинені. Перші – запис про того, хто назвав нас полісними тваринами; другі – запис про ірландця, який дивився на паризький натовп і бачив, що з нього виростає.
ДЖЕРЕЛА
Aristotle, Politics, I.2 (переклад: Benjamin Jowett; укр. ред.) · classics.mit.edu
Jean-Jacques Rousseau, A Discourse on the Origin of Inequality, Part II (переклад: укр. ред.) · www.marxists.org
John Stuart Mill, On Liberty, Chapter I (переклад: укр. ред.) · en.wikisource.org
Аристотель
Цицерон
Нікколо Макіавеллі
Жан-Жак Руссо
Джон Локк
Едмунд Берк
Ґ.В.Ф. Геґель
Адам Сміт
Гілберт Кіт Честертон
Джон Стюарт Мілль
Фрідріх Ніцше
Григорій Сковорода