Ти вже знаєш, як це починається: застосунок, друга ніч, таксі через усе місто. Далі йдуть питання, на які ніхто не дав тобі відповіді заздалегідь. Чи це рішення, чи погода в тілі. Чи минає воно саме. Чи можна любити двох. І чому найтепліше буває саме тими вечорами, коли ти найбільше боїшся лишитися сам.
ТВІЙ КОМПАС НА ЦЬОМУ МАРШРУТІ
СТАНЦІЯ 1 / 12
Те, що у вісімнадцять звуть коханням, – здебільшого хімія.
Платон почув своє вчення про любов від жінки. У «Бенкеті» Сократ переказує слова Діотіми: ерос народжений від Нестатку й Хитрощі, і тому він завжди по чомусь голодний. Починається цей голод з одного тіла, і Діотіма його не соромить. Тіло в неї – перша сходинка, з якої видно другу: від одного тіла до всіх прекрасних, від них до краси душі, а звідти вгору, поки закоханий не побачить саму красу, не змішану ні з чим. Частину, яку зазвичай проминають, Платон говорить прямо: хто зупинився на першій сходинці, той не помилився дверима, він просто стоїть. Драбина при цьому має незручний кінець – на верхньому щаблі окремої людини вже нема, і сам Платон цієї ціни не приховує. Коли ти кажеш, що юнацьке кохання здебільшого хімія, він із хімією не сперечається. Він питає, чому вісімнадцятирічний саме з цієї хімії пише про вічність.
Почати від краси земної й підніматися вгору заради тієї іншої краси, користуючись цією лише як сходинками.
Аристотель питав про кожну приязнь, що в ній люблять. Приязнь для вигоди триває доти, доки триває вигода; приязнь заради самої людини він ставив вище, бо вона тримається того, чим людина є. Друга росте поволі. У восьмій книзі «Нікомахової етики» він пише, що охоти до приязні буває багато, а самої приязні при цьому нема, і що люди не пізнають одне одного, поки не з'їдять разом солі – приказка про трапезу, досить довгу, щоб побачити одне одного втомленими. Він додає, що таких приязней людина має мало, бо кожна вимагає часу, якого в житті небагато. Нічна поїздка через усе місто до людини, з якою ви говорили три дні, у цій рамці ще не сказала нічого. Аристотель визнає силу такої охоти й навіть вважає її потрібною; він просить лише не ставити на початку тієї печатки, яка належить кінцю.
Така приязнь потребує часу і звикання: як мовить приказка, люди не пізнають одне одного, поки не з'їдять разом солі.
Цицерон написав «Про дружбу» після того, як утратив і найближчого друга, і республіку. Дружба в нього тримається на чесноті: людину люблять за те, що вона добра, і тому між негідниками дружби не буває, хоч буває спільна справа. Звідси правило, яке він повторює кілька разів: у друга не просять того, чого не можна дати, і для друга не роблять того, чого соромно назвати вголос. Цицерон знав вагу цього правила на власних руках. Тридцять років він писав Аттікові про все, включно з тим, у чому не хотів визнаватися собі, і сам згадує послуги, зроблені друзям, які тепер боронить із натяжкою. Колишня друга – рівно те місце, де приязнь дізнається, чого вона варта. Коли ти пишеш їй перший і нічого поганого в цьому не бачиш, Цицерон питає, чи розповів би ти про це самому другові тим самим тоном.
Павло писав тринадцятий розділ до корінтян у розпал сварки про духовні дари: громада мірялася, хто краще говорить мовами й пророкує. Він обриває суперечку списком того, чого любов не робить, і кожен пункт у тому списку – докір комусь конкретному в тому місті. У кінці він ставить порівняння, яке вирішує все: пророцтва скінчаться, мови замовкнуть, знання зникне, любов лишиться. Грецьке слово в нього – агапе, і воно означає спосіб поводитися з людиною, яку ти вибрав, незалежно від погоди в тобі. Павло писав це, не маючи ні дружини, ні дому, і про власну самотність говорив як про ділянку, яку йому дано, без нарікання й без похвальби. Коли ти кажеш, що кохання минає і трагедії в цьому нема, він щодо почуття погоджується охоче. Про агапе він відповідає з іншого боку: вона стає видимою саме тоді, коли почуття пішло.
Августин розповів історію про груші, щоб пояснити собі те, що його лякало. Сад був чужий, груші кислі, дома в нього були кращі, і він їх навіть не їв – покидав свиням. Гріха він шукав поза грушами. Сам, пише він, до того саду він не пішов би; уся насолода трималася на тому, що це робилося разом. Звідси тягнеться його теорія бажання: людина рідко хоче речі прямо, вона хоче того, чого хочуть інші, і чуже око надає предметові вартості, якої в ньому немає. Латиною він назвав це societas – товариство, у якому вчинок стає можливим. Рану Августин лишив відкритою: чому саме товариство має таку силу, він сказати не зміг. Коли людина стає для тебе цікавішою від того, що нею цікавиться хтось інший, він не називає це низьким. Він каже, що бачив цей механізм у себе й ліку від нього не знайшов.
А проте сам я цього не зробив би: такий я тоді був, пам'ятаю, сам я цього ніколи б не зробив.
Аквінат почав розбір любові з визначення, взятого в Аристотеля: любити – означає хотіти комусь добра. На вигляд воно холодне, на ділі гостре, бо відв'язує любов від задоволення. Далі він розрізняє любов жадання, у якій ти хочеш людину для себе, і любов приязні, у якій ти хочеш добра їй самій. Шлюб у нього тримається на другій, і тому подружня вірність належить до вчинків, а настрій у ній другорядний. Суворим Аквінат при цьому не був: він дозволяв розлучення від ложа, коли жити разом небезпечно, і нікого не змушував удавати, ніби нічого не сталося. Прощення в його мові – дія волі, яку можна виконати раніше, ніж повернеться почуття, і саме тому воно взагалі можливе. Коли ти кажеш, що пробачив би одну зраду заради сім'ї, ти стаєш на це визначення – і берешся хотіти добра людині, яка щойно зробила тобі зле.
Паскаль заклав теорію ймовірностей, розв'язуючи задачу про справедливий поділ ставки в перерваній грі, і той самий чоловік написав, що серце має свої резони, яких розум не знає. Одне з другим у нього не сперечається. Серце в Паскаля – орган безпосереднього схоплення, яким ми тримаємо перші засади: що є простір і що ми не спимо. Розум цих речей не доводить і спирається на них у кожному кроці. Тому там, де розрахункові бракує даних, рішення однаково ухвалюють, і людина, яка чекає доказу, вже поставила на «ні». Паскаль знав і темний бік: те саме серце любить розваги, щоб не лишитися в кімнаті наодинці з собою, і плутати ці дві його роботи легко. Переїзд в інше місто заради людини, яку ти знаєш пів року, у його рамці вимагає одної перевірки – чи це схоплення, чи втеча.
К'єркеґор побудував «Діла любові» на одному реченні заповіді: люби ближнього свого. Заповідь, доводить він, можлива там, де є обов'язок, і саме обов'язок робить любов міцною. Закоханість вибирає: одну людину з натовпу, за красу, за розум, за те, що вона відповідає. Така любов тримається на тому, що в іншому знайшлося, і тому вона минає разом із знахідкою. Любов за обов'язком тримається на тобі. К'єркеґор жив зі своєю теорією в незручному сусідстві: він розірвав заручини з Регіною Ольсен, яку любив, і писав про цю рану до кінця недовгого життя. Він так і не вирішив, чи був той учинок вірністю вищому обов'язку, чи звичайним страхом. Коли ти кажеш, що кохання тримається на рішенні, ухваленому щоранку, ти повторюєш його головний хід – і берешся на ту саму вагу, бо «щоранку» означає, що вчорашнього рішення вже не досить.
Геґель поставив у центр людського життя визнання. У «Феноменології духу» дві свідомості сходяться, і кожна вимагає від другої підтвердити, що вона щось є; звідси виростає його діалектика пана й раба, у якій навіть переможець лишається голодним, бо визнання від переможеного нічого не варте. Бажання людини, за Геґелем, завжди має форму бажання чужого бажання. Любов у нього – те рідке місце, де цей голод має шанс насититися, бо тут кожен визнає другого добровільно. Шлюб він тому називав моральною установою, у якій почуття дістає форму обов'язку. Небезпеку Геґель бачив не гірше за своїх критиків: свідомість, яка живе тільки з чужого визнання, себе саму втрачає. Коли ти кажеш, що тобі треба бути потрібним, інакше любити ти не вмієш, ти описуєш його механізм точно – і стоїш якраз там, де він ставив питання про залежність.
Ніцше відкрив другий розділ «Генеалогії моралі» похвалою забуванню. Забування в нього – активна сила, свого роду швейцар при дверях свідомості, який тримає їх зачиненими, щоб у голові лишалося місце для нового. Людина, у якої ця сила зламалася, носить у собі кожну кривду, і таку пам'ять Ніцше називав коренем ресентименту: неперетравлене минуле починає шукати винних. Здорова тварина забуває, писав він, і здорова людина забуває так само, і саме тому вона здатна діяти. У «Веселій науці» він додав другий бік: на речі, які любив, він дивився як на варті того, щоб повторитися вічно, і це вже протилежність забуванню. Видалити всі спільні фото тієї ж ночі – жест із його словника. Ніцше питав би тільки, що робить рука: чистить місце чи ховає слід.
Честертон боронив обітницю як найдикішу з людських пригод. Аргумент він побудував на парадоксі, який любив: свободу дає саме те, що її обмежує. Людина, яка тримає всі двері відчиненими, нікуди не входить; людина, яка пообіцяла, отримує дім і сусідів, тобто цілий світ із межами, у якому щось нарешті може статися. Розлучення в його очах повертало людину до порожнього коридору, де знову нічого не відбувається. Честертон писав це, живучи в шлюбі, який сам називав щасливим, і водночас знав ціну: він і Френсіс не мали дітей, і публічно він про це мовчав усе життя. Коли ти кажеш, що десять чесних років кращі за сорок років ввічливого мовчання, він мовчання не боронить. Він питає, звідки ти знаєш, що після десятого року йшло б саме мовчання.
Сартр уклав із Бовуар угоду 1929 року й дотримувався її пів століття: між ними любов необхідна, поруч допускаються випадкові. Головною умовою там була прозорість, тобто розповідати одне одному все. Теорія під цим стоїть уся його: людина не має готової сутності, вона робить себе вчинками, і обіцянка любити довіку означала б, що завтрашнього себе вже вирішено наперед. У «Бутті й нічому» він описав і власну пастку: закоханий хоче володіти свободою іншого, а свобода, якою володіють, свободою бути перестає, тому любов у нього – проєкт, приречений на невдачу. Ціну цієї угоди Бовуар описала потім точніше за нього, і в її листах видно, кому вона обійшлася дорожче. Коли ти кажеш, що можна щиро любити двох одночасно, Сартр погоджується – і додає, що тоді обидві мусять знати все.
Колода тягне тебе між двома лініями. Одна бачить у любові вчинок, який можна виконати, і міряє її вірністю; друга бачить подію, яка з людиною стається, і міряє її силою. Кожна платить своє: перша ризикує ввічливим мовчанням за столом, друга – порожнім коридором із відчиненими дверима. Твої свайпи вже поклали тебе десь на цій прямій, ближче до Павла або ближче до Ніцше. Записи відчинені обидва: «Павло, винахідник моралі» показує, звідки взялася агапе, «К'єркеґор і одиничний індивід» – що робить із любов'ю обов'язок.
ДЖЕРЕЛА
Plato, Symposium, 211 (переклад: B. Jowett; укр. ред.) · classics.mit.edu
Aristotle, Nicomachean Ethics, VIII, 3 (переклад: W. D. Ross; укр. ред.) · classics.mit.edu
Paul of Tarsus, 1 Corinthians 13:8 (King James Version) (переклад: укр. ред.) · en.wikisource.org
Augustine, Confessions, Book II (tr. E. B. Pusey) (переклад: E. B. Pusey; укр. ред.) · www.gutenberg.org
Pascal, Pensées, 277 (переклад: W. F. Trotter; укр. ред.) · www.ccel.org
Платон
Аристотель
Цицерон
Павло з Тарса
Августин Гіппонський
Тома Аквінський
Блез Паскаль
Сьорен К’єркеґор
Ґ.В.Ф. Геґель
Фрідріх Ніцше
Гілберт Кіт Честертон
Жан-Поль Сартр