Плотін і сходження. Як язичницький розум підіймався сам, без допомоги

Життєпис Плотіна починається з речення, від якого не втечеш: «Плотін, філософ нашого часу, здавалося, соромився того, що перебуває в тілі». Так пише Порфирій – учень, що прожив біля вчителя останні роки й упорядкував його твори. Соромився. Того, що має тіло. Плотін не казав, з якого він міста, від якого батька, з якого року. Коли учень Амелій умовляв його позувати для портрета, він відмовив не примхою, а доказом: «Хіба не досить нести на собі той образ, у який нас загорнула природа? Невже я маю ще й лишити нащадкам, як бажане видовище, образ образу?» Тіло вже є копією справжнього себе; картина була б копією копії.

Цей чоловік, Плотін, прийшов у Рим близько 245 року нашої ери, коли йому було сорок, і відкрив філософську школу в домі відданої йому жінки на ім’я Ґеміна. Імперія навколо розпадалася. Готи нападали на Балкани. Перси розгромили армію імператора Валеріана й він помер у полоні шахіншаха. У Римі за п’ять років змінилося п’ятнадцять імператорів. Це не була доба, у яку хочеться жити.

Хадо застерігає не поспішати з діагнозом щодо цього сорому за тіло: «Якщо тут і є психоз, то це психоз цілої доби». Відразою до тіла хворіло все III століття, а не одна вразлива душа.

Плотін жив у ній спокійно. Його учні, серед яких були сенатори, ставили його арбітром у своїх найскладніших суперечках. Він приймав у себе сиріт – на свою відповідальність брав чужих дітей і вів їхні справи, поки ті не виростуть, перевіряв їхню бухгалтерію, ходив на суди. «Поки юнаки не візьмуться за філософію, – казав він, – їхні статки й прибутки мають лишатися недоторканими». За двадцять шість років у Римі, свідчить Порфирій, він не нажив ворога серед жодного громадянина. Це був той самий чоловік, що чотири рази в житті проходив через досвід, який пізніше Хадо називатиме «єдністю з Єдиним».

Дрібні сцени доводять це краще за будь-яку тезу. У вдови Хіони, що жила в його домі з дітьми, вкрали коштовне намисто; слуг вишикували перед Плотіном, і він, окинувши їх поглядом, показав на одного: «Ось злодій». Той зізнався й повернув украдене. А коли сам Порфирій намислив укоротити собі віку, Плотін відчув це, прийшов до нього й сказав, що те бажання йде «не від духовного стану, а від якоїсь меланхолійної недуги», і відіслав його геть, у Сицилію. Порфирій поїхав – і вижив. Хадо це підсумовує: Плотінова лагідність «була свідомою духовною поставою, що спиралася на весь його духовний досвід». Він не був мудрець, що «ховається у вежі зі слонової кістки».

Довкола цього тверезого практика ходили дивні історії: єгипетський жрець, викликавши в римському храмі Ісіди його духа-охоронця, виявив, що то не нижчий даймон, а бог – «твій провідний дух не з нижчого розряду, а Бог».

Зрозумійте дивний контраст. Він був практиком. Він не злітав із землі. Але всередині нього щось рухалось у напрямку, який ні Платон, ні Аристотель ще точно не описували. У Плотіна філософія стає внутрішнім сходженням. Не аргументом. Не діалектикою. Сходженням.

У Плотіна реальність – це не плаский ряд речей. Це багатоповерхова будівля, і кожен поверх – це більш реальний рівень буття, ніж той, що під ним.

На самому верху – Єдине (Hen). Воно настільки просте, що про нього взагалі важко щось сказати. Воно не «є» – бо «бути» вже означає бути якимось чимось, а Єдине поза всякою визначеністю. Воно не «думає» – бо думати означає мати об’єкт, а Єдиному нічого протиставити собі. Це – джерело без джерела.

З Єдиного, як світло з сонця, еманує другий рівень: Розум (Nous). Це царство Платонових Ідей, реальність повна вічних, незмінних структур, з яких потім вибудовується все інше.

Із Розуму еманує третій рівень: Душа (Psychē). Душа – це межа, через яку Розум торкається часу. У ній уже з’являється рух, тривалість, історія.

З Душі еманує четвертий рівень: природа і матерія. Це наша щоденна реальність – рослини, тварини, наші тіла, наші справи.

Усі ці рівні – не «місця» десь поза тобою. Це рівні всередині тебе самого. Хадо це підкреслює: «Усі ці рівні реальності стають рівнями внутрішнього життя, рівнями самості». Десь у тобі, прямо зараз, є частина, яка ще в Єдиному. Десь у тобі є Розум, споглядаючий Ідеї. Десь у тобі живе Душа, що рухається в часі. І десь – твоє тіло, що зараз стискає мобільний телефон. Усе це – ти, на різних поверхах.

Філософія для Плотіна – це піднятись з нижнього поверху на верхній. Не уявою, а реальністю.

Це не метафора. Плотін має конкретну техніку. У трактаті V.1 він описує її лаконічно: «Поверни погляд усередину».

Перший крок – визнати, що ти не тіло. Ти користуєшся тілом, але це не ти. Це інструмент. Спостерігай, як ти ним користуєшся – і помічай у собі того, хто спостерігає.

Другий крок – визнати, що ти не свої думки. Більшість того, що ти думаєш, – це шум: тривога, плани, заздрість, плітки. Це поверхневий рівень душі. Той, хто здатен помітити це як шум, – це не сам шум. Це той, хто його чує.

Третій крок – підняти увагу до Розуму. Тут вже працює математика, музика, дзеркально точні структури. Ти переходиш з шуму до краси. Деяким людям цей перехід вдається через мистецтво. Деяким – через геометрію. Деяким – через ритм спілкування з тим, кого любиш.

Четвертий крок – найважчий і найрідкісніший. Це підняти увагу за межі Розуму, до Єдиного. Тут немає об’єктів. Немає форм. Немає тебе. Є тільки... Хадо знов: «Зустріч. Це раптовий, миттєвий досвід, який не має тривалості й не має змісту, окрім самого себе». Сам Плотін описує це як збіг двох центрів: «він єдиний з Єдиним, як центр одного кола сходиться з центром іншого». І ось ключове, що додає Хадо: на цей досвід можна натякнути, та навчити йому не можна.

Порфирій, єдиний наш свідок, ставить у це речення й самого себе: «Чотири рази за той час, що я пробув із ним, він досягав цієї Мети невимовним Актом. І про себе засвідчую, я, Порфирій, що на шістдесят восьмому році я теж був одного разу допущений і ввійшов у Єдність.»

Чотири рази за шість років – зі слів людини, яка сама зазнала цього лише раз, уже на шістдесят восьмому році свого життя. І це стеля, не постійне житло. Хадо описує сам шлях як «навернення уваги», а не сходинку, на якій закріплюються: ти підіймаєшся, спадаєш назад у свідомість, що є «радше пам’яттю, ніж присутністю», і підіймаєшся знову. Чотири – це чотири вершини того коливання за шість років. Запам’ятайте цю цифру. Вона – найважливіше, що ми знаємо про язичницьку містику.

Якщо Плотін має найкращий короткий текст у всій давній філософії – це I.6, есей «Про красу». І ось грація історії: у Порфирієвому хронологічному переліку «Про красу» стоїть першим – це буквально перше, що Плотін написав. А писав він дивно: ніколи не перечитував написаного, виношував думку в голові й тоді «виливав усе одним струменем, наче переписував із книги». Прочитайте його. Дванадцять сторінок. Він зробить з вами щось.

Він починає просто. Що таке краса? Чому ми її помічаємо? Чому одна симетрія нас зворушує, а інша – ні? Стандартна відповідь греків була: краса – це пропорція. Плотін відкидає її. Колір вечірнього неба гарний. Одна-єдина зоря гарна. Простий, цілий звук гарний. Якщо краса – пропорція, що пропорційне в одній зорі?

Його відповідь: те, що ми називаємо красою, – це відблиск вищого рівня реальності, що пробивається через нижчий. Красиве обличчя – це не геометрія обличчя. Це момент, коли крізь матерію цього обличчя ми бачимо те, що стоїть за ним: душу, яка торкається Розуму, який вкорінений в Єдиному. Краса – це слід Бога в речах.

Тому коли ми любимо щось гарне, ми не «помиляємось», уявляючи, що матерія може нас спасти. Ми правильно розпізнаємо знак. Помилка – застрягти на знаку. Завдання – пройти крізь знак до того, на що він показує. Любов до тіла – це початковий рівень любові. Вона не помилкова. Вона неповна.

У тому ж трактаті Плотін дає й метод – образом різьбяра: роби, як скульптор із брилою, «і не переставай різьбити власну статую, доки в тобі не засяє божественна велич чесноти». Хадо застерігає: це різьблення відбирає, а не додає. Статуя вже прихована в мармурі; ти відкриваєш її, знімаючи зайве, а не ліпиш собі новий образ.

І сам образ – не прикраса. Для Хадо він – девіз усього Плотінового задуму: його трактати «є духовними вправами, у яких душа різьбить саму себе: очищується і спрощується, підіймається до площини чистої думки й нарешті перевершує себе в екстазі». Читати «Про красу» – це вже взятися за різець.

Це чи не найкрасивіший аргумент про красу в історії філософії. І це язичницький аргумент. Без Бога-Творця. Без Втілення. Без Хреста. Лише тільки внутрішнім сходженням.

Августин читатиме Плотіна перед своїм наверненням і скаже: «Я знайшов там майже все. Майже все.» Що «майже»? Це наступна лекція.

Плотіна треба читати з повагою. Він – найвища, найчесніша язичницька думка про шлях угору. Ніхто з греків не йшов так далеко. Ніхто.

І проте є три речі, яких він не може дати.

Перше: він не може дати спільноту. Сходження у Плотіна – це справа однієї людини, що збирає себе всередині й піднімається сама. Так, він мав учнів, і вони сходили разом. Але технічно ти підіймаєшся сам. Той, хто внизу – не твоя проблема. Той, хто не зможе піднятися – не твоя проблема. Воля Єдиного не приходить ловити тих, хто впав. Дзеркальна симетрія: тільки той, хто вже трохи піднявся, може піднятись далі. Той, хто застряг внизу, лишається внизу. Самі «Еннеади» кінчаються цим рядком: «самотня втеча до Самотнього». Славетний Маккеннів варіант – «політ самотнього до Самотнього» – додає цьому поезії, якої в дослівному тексті нема.

І тут гірка іронія. Одного разу Плотін таки спробував дати спільноті тіло: він просив імператора Ґалієна дати йому зруйноване місто, де його коло жило б за законами Платона, – Платонополіс. Двір з дріб’язкових ревнощів поховав задум. Навіть єдиний його громадський проєкт помер.

Друге: він не може дати кров. Плотінів Бог не страждає. Він не знає смерті. Не любить особисто. Він – найвище досконале джерело світла, який сам у собі довершений, який не потребує того, кого створив. І все ж це не холодний бог-абстракція: найвище благо в Плотіна «лагідне, м’яке й дуже делікатне, завжди до послуг того, хто його прагне». Воно просто чекає, доки ти підіймешся, і не сходить по того, хто впав. Якщо ти втратив дитину, Плотін скаже тобі: «душа дитини повертається на свій рівень, який вищий за матерію. Радій.» Це не порожнє. Це навіть глибоко. Але це не обійми. Це не Бог, що сів поруч на землю і заплакав з тобою. Цього в Плотіна немає, і він би сказав, що шукати цього – означає не розуміти, чим є Бог.

Третє: він не може дати рівність. У його ієрархії деякі душі вищі, деякі нижчі. Тіло жінки нижче за тіло чоловіка. Раб нижче за вільного. Це не ненависть – це просто структура реальності, як Плотін її бачить. Якщо ти народився внизу – твоя справа підніматися. Сходи відкриті всім, але сама вертикаль ієрархії свята.

І він помер так само, як жив, – наодинці. Зборений хворобою, що забрала йому голос і зір, він відійшов у Кампанію; лише лікар Евстохій устиг прибути – Порфирія при ньому не було, бо роками раніше сам Плотін відіслав його в Сицилію. «Я довго чекав на тебе, – сказав йому Плотін. – Я силкуюся повернути божественне в мені до божественного у Всьому.» І поки він це казав, змія проповзла під ложем і зникла в шпарині стіни; тієї самої миті Плотін помер. Йому було шістдесят шість. Кращого кінця для цієї філософії годі уявити – і водночас це кінець самотній.

І ось тут починається переломний момент. Через сто років після смерті Плотіна, у північній Африці, християнський хлопчик-латиніст прочитає Плотіна і скаже: ось воно. А потім додасть: ні, ще не все. Бо Той, кого я шукаю, прийшов сам. Не сходи. Він спустився.

Це – Августин. Це наступна лекція.

Якби Плотіна викинули з історії, ми втратили б одну з найкрасивіших можливостей бути людиною.

Бо є люди, для яких релігія не працює. Є люди, які ніколи не зможуть стати на коліна. Є люди, у яких є тільки розум, тільки чесність, тільки бажання правди. Для них Плотін – рятівне коло. Він каже: ти можеш дійти. Не до особистого Бога – до найвищого. Сам. Дисципліною. Тиша й увага зроблять решту.

Не всі учні, що пройшли через його школу, навернулись у християнство. Деякі лишилися язичниками – і прожили красиве життя. Імператор Юліан, останній язичницький імператор Риму, був неоплатоністом. Він був хороша людина за всіма стандартами – справедливий, дисциплінований, з милосердям, з вірністю обов’язку. Він просто не вірив у те, у що почали вірити сусіди.

І ось що важливо. Християнська традиція, яка постане далі, не викине Плотіна. Не спалить його книги. Августин візьме його як свого вчителя. Псевдо-Діонісій (про якого ми, можливо, зробимо окрему лекцію колись) перепише його повністю в християнських термінах. Дунс Скот, Тома Аквінський, навіть Майстер Екгарт – усі читали Плотіна.

Це – благородний акт цивілізації. Найвища дохристиянська думка не була знищена. Її було піднято всередину. Те, до чого людський розум прийшов сам, було визнано як справжнє – недостатнє, але справжнє. Це і є благодать, що не знищує природу, але її довершує. Цю формулу пізніше дасть нам Аквінат. Але вона вже працювала тут.

Якщо ви хочете відчути, що означає бути спадкоємцем цивілізації, прочитайте Плотіна до кінця. Двадцять сторінок з I.6. Тоді ви будете готові читати Августина, як його читали саме його сучасники: знаючи, що він іде далі, але не далі, ніж туди, куди вів Плотін.

«Майже все, – сказав Августин. – Майже все».