Плотін

Порфирій починає життєпис свого вчителя реченням, від якого не втечеш: «Плотін, філософ нашого часу, здавалося, соромився того, що перебуває в тілі». Він не святкував свого дня народження, бо не бачив, що тут відзначати. Він відмовлявся позувати для портрета – мовляв, хіба не досить нести на собі той образ, у який нас загорнула природа, щоб іще й лишати з нього копію. Народжений у Єгипті близько 204 року, він одинадцять років учився в Александрії в загадкового Аммонія Саккаса, а тоді, прагнучи дійти до мудрості персів та індійців, пристав до військового походу імператора Гордіана на схід. Похід розсипався, імператора вбили на Сході, і Плотін ледве вибрався живим. Десь під сорок він осів у Римі й почав учити.

Через шість століть після Платонової Академії він зібрав розсипані Платонові натяки в єдину космічну картину. На вершині – Єдине, поза буттям і поза словом, настільки просте, що про нього не можна навіть сказати «є». З Єдиного, як світло з джерела, виливається Розум – царина вічних Форм; із Розуму витікає Душа; а з Душі – окремі душі й увесь матеріальний світ, аж до найтемнішого краю, де світла майже не лишилося. Уся вселенна – це спадний каскад сяйва з одного невимовного початку. І завдання душі єдине: піднятися назад проти течії, скинути з себе спершу тіло, потім чуття, врешті й саму думку, і на мить злитися з тим, з чого вона вийшла. Проза його про це щільна, гаряча, місцями майже нестерпна від напруги.

Порфирій, учень і видавець, свідчить про річ, у яку легше повірити, ніж пояснити: за ті шість років, що він пробув поруч, Плотін чотири рази сягав того злиття з Єдиним, а сам Порфирій – лише раз, уже старим, на шістдесят восьмому році. І саме Порфирієві ми завдячуємо тим, що взагалі маємо тексти. Плотін писав похапцем, ніколи не перечитував написаного, мав жахливий почерк і слабкі очі, що під кінець майже відмовили. По його смерті учень зібрав п'ятдесят чотири трактати й уклав їх у шість дев'яток – звідси «Еннеади», тобто «дев'ятки». Без цієї праці найглибший містик античності лишився б купою нерозбірливих чернеток.

А далі його вплив розходиться так широко, що ми часто не впізнаємо джерела. Через Августина, який замолоду читав «платоніків» і виніс із них і сходження душі, і думку про зло як нестачу добра, Плотін перелив свою метафізику в саме серце християнського богослов'я. Невідомий автор, що сховався під ім'ям Діонісія Ареопагіта, поніс його далі й визначив мову містики Сходу й Заходу. А ренесансні платоніки дали з нього європейському мистецтву словник про божественне в красі. Неоплатонізм – це міст: від поганської філософії до християнства, а від християнства до містики в будь-якій із її форм. І хто ступає на цей міст, ступає слідами людини, якій було соромно мати тіло.