Мама дзвонить утретє за вечір. Батько питає, куди пішла кожна копійка з тих грошей, що дав. Хтось чекає, що ти працюватимеш за фахом, за який платили. Ти це все вже свайпав. Питання під картками старе: чи борг перед тими, хто тебе зробив, стоїть перед вибором, чи вибір стоїть перед боргом.
ТВІЙ КОМПАС НА ЦЬОМУ МАРШРУТІ
СТАНЦІЯ 1 / 11
Дітям належить утримувати батьків у старості, навіть якщо в дитинстві ті були жорстокі.
Аристотель починає з того, що батьки дали життя й виховання, і саме через це рахунок між ними й дітьми ніколи не сходиться. Гроші повертають, послугу віддають рівною послугою, а існування віддати нічим. Тому пошану до батьків він ставить у той самий ряд, де стоїть пошана до богів, і рівність тут виходить особливого роду: рівним буде той, хто віддає все, що може, і рахунку все одно не закриває. Дружбу батька з сином він відносить до нерівних, де менший дає більше уваги, бо більше отримав. Картку про жорстоких батьків Аристотель читав би уважно. У дев'ятій книзі він дозволяє розірвати дружбу з людиною, яка зіпсувалася невиправно, і робить це спокійно. Батька за тим самим рахунком не покидають, бо борг у нього стоїть раніше за характер того, кому винен.
І пошану батькам треба віддавати так, як богам, хоч і не всяку пошану.
Цицерон складав «Про обов'язки» як довгий лист до сина, який саме тоді розчаровував його в Афінах, і саме тому книжка вийшла така практична. Обов'язки в ній стоять у порядку, і порядок цей він виписує без вагань: спершу батьківщина й боги, далі батьки, далі діти й дім, далі решта громадян. Хід, який робить цю позицію його власною, полягає у відмові від рівної любові до всіх. Обсяг обов'язку залежить від близькості, і той, хто розтягує його однаково на весь світ, на практиці не виконує жодного. Тому взяти батьків до себе, заплативши за це шлюбом, у його сходах стоїть високо. Він же й застерігає: людина, яка покинула справи міста, щоб доглядати дім, зійшла зі щабля вище. Власну дочку Туллію він поховав і від того не оговтався.
Павло дає прощенню міру, і міра ця приходить не від образи. Прощайте одне одному так, як прощено вам, пише він громадам, тобто рахунок закривають чужим рішенням, і твоє полегшення тут ні до чого. Прощення в нього є вчинком, і від настрою воно не залежить, тому вибачення, сказане через двадцять років, він прийняв би раніше за того, хто його чекав. Далі приходить місце, яким Павло і цінний тут. Він сам зізнався, що чинить те зло, якого не хоче, і що воля в ньому розколена; людина, яка це про себе написала, знає, скільком коштує визнання провини через двадцять років. Мовчання про решту він теж розумів: батькам він велить не роздратовувати дітей, і обов'язок у нього двобічний. Темна частина тут своя. Його рядки про покору владі потім прикладали до кожного домашнього старшого.
Августин мав ту саму спокійну розмову, за яку читач віддав би рік. У портовій Остії, за кілька днів до смерті Моніки, вони стояли біля вікна й говорили про те, яким буде вічне життя; цю сцену він переказав так докладно, як переказують лише те, що обірвалося. Далі йде найчесніше місце книги. Коли вона померла, він стримав себе при людях, бо вважав плач непристойним для християнина, а потім випустив слова й описав власний сором за них. Висновок його дивний: плач він виправдовує тим, що мати була живою людиною, і саме через це любов до неї має тіло. Той, хто віддав би рік життя за одну розмову, за Августином торгується запізно. Розмова ця буває заздалегідь, і вона зазвичай здається просто вечором біля вікна.
Якщо він визнає, що я згрішив, плакавши за матір'ю якусь частину години, – нехай із мене не сміється.
Аквінат тримає любов за річ упорядковану, і порядок цей він розписує по щаблях. Ближні стоять попереду далеких, батьки попереду сторонніх, і причина проста: добро, яке ти від них отримав, робить борг конкретним, а конкретний борг сплачується першим. Тонкість починається там, де в родині два зв'язки. Батькам, за Аквінатом, належить більша пошана, дружині чи чоловікові – тісніша єдність, і це різні речі, які між собою не конкурують. Тому шлюб, узятий без батьківського благословення, у нього дійсний, і водночас борг пошани лишається несплаченим; одне одного тут ніщо не скасовує. Сам Аквінат цю розвилку прожив. Коли він вирішив піти в домініканці, родина перехопила його по дорозі й тримала під замком близько року, поки він не пішов усе одно. Рік під замком він провів за книжками й вийшов звідти тим самим.
Локк розбирає батьківську владу як доручення з терміном. Дитина народжується в стан рівності, у якому вона ще не стоїть; розум у неї доросте, і тоді опіка втрачає підставу, бо підстава ця весь час була в самій незрілості. Порівняння він добирає домашнє: пута цієї покори схожі на пелюшки, у які загортають немовля. Батько має владу доти, доки має обов'язок виховувати, і зникають вони разом. Звідси його відповідь на картку про вісімнадцять років, і відповідь ця вужча, ніж здається. Слухатися дитина перестає, а пошану й подяку Локк лишає на все життя, бо їх ніяка дата не гасить. Ту саму логіку він перенесе на політику: влада, яка перестала служити тим, ким править, втрачає право на послух. Родина в нього є першою школою цієї думки, і школа ця має випускний.
Пута цієї покори схожі на пелюшки, у які їх загортають і якими підтримують у слабості дитинства.
Берк відповідає на «свої погляди я вибрав сам» одним питанням: якою мовою ти їх вибирав. Спадок для нього не є набором думок, які можна перебрати на ярмарку; це ґрунт, на якому людина стоїть, коли починає перебирати, зі словами й уявленням про те, що соромно. Звідси його захист упередження, слово, яке він бере навмисно: успадкована звичка є згорнутою мудрістю, і поки ніхто не показав, навіщо її знести, вона працює дешевше за будь-яку теорію. Любов до людства, писав він, починається з прив'язаності до малого загону, до якого належиш. Сам Берк при цьому не був адвокатом кожної успадкованої влади. Він захищав американських колоністів проти власного парламенту й сім років домагався суду над правителем Бенгалії. Спадок він боронив разом із правом його полагодити.
Мілль знає цей страх ізсередини, бо виріс у ньому. Батько склав для нього програму, яку потім переказували з жахом: грецька у три роки, латина у вісім, логіка у дванадцять, політична економія у тринадцять. У двадцять машина спинилася. Він спитав себе, чи був би щасливий, якби все, чого він домагається, здійснилося завтра, і відповів «ні», і з цієї відповіді почався розпад, який тривав місяці. Вихід прийшов із поезії Вордсворта, тобто з того, чого в батьковій програмі не було зовсім. Хід, який робить Мілля Міллем, стоїть саме тут: він батькового методу не зрікся й додав до нього те, чого той не вмів. Над собою, над власним тілом і розумом людина суверен, писав він потім, і цю тезу заробив власним зривом.
Сартр забирає в людини останню надійну відмовку. Існування в нього передує сутності: ти спершу є, і лише потім, учинком за вчинком, стаєш тим, чим є, тому готової природи, яку можна показати як причину, у тебе немає. Посилання на дитинство він назвав самообманом: людина робить із себе річ, щоб не тримати в руках власний вибір. Приклад він брав із життя. До нього прийшов студент, розірваний між матір'ю, яка лишалася сама, і Опором, і Сартр відмовився дати правило, бо жодне правило не вирішує такого за людину. Далі приходить тонкість, яку в нього часто зрізають. Обставини він визнає цілком: голод, окупація, батькова рука й мова, у якій тебе виховали, існують. Заперечує він тільки те, що вони вирішують замість тебе. Свободу цю він називав нестерпною, і саме через це від неї тікають у пояснення.
Бовуар написала цілу книжку про дівчину, виховану в порядній родині, і головна подія тієї книжки – від'їзд. Дім вона описує як становище: набір очікувань, у якому кожен крок уже має назву, і той, хто в ньому лишається, поводиться добре коштом того, чим міг би стати. Звідси її головна теза, перенесена з жіночого життя на будь-яке: людиною певного роду не народжуються, нею стають, і становище робить більше за природу. Тому «я був би кращим сином далі від дому» вона прочитала б буквально: на відстані син перестає виконувати роль і починає щось вибирати. Легкої розв'язки вона з цього не зробила. Коли мати вмирала, Бовуар сиділа при ній у лікарні тижнями й написала про це книжку, у якій від'їзд нічого не скасував.
Сковорода дав цій розвилці українське слово. Сродна праця – це діло, для якого людина народжена, і щастя, за ним, можливе тільки в ньому; загнаний у чуже діло буде нещасний, хоч би скільки воно платило. Перевірку він робив собою: кар'єри йому простягали і рідні, і імперія, від капели до катедри, і він відмовився від кожної, щоб решту життя ходити шляхами Лівобережжя з флейтою й Біблією в торбі. Тому відмова від омріяного фаху заради батьківського спокою для нього руйнує двох людей за раз, бо нещасний син сплачує борг монетою, яка нічого не варта. Одне тут варто тримати в голосі тверезо. Сковорода не мав на руках ні дітей, ні хворих батьків, і його дорога не коштувала нікому, крім нього самого.
Одинадцять станцій розійшлися по одній осі: борг, який стоїть перед вибором, проти життя, яке належить тому, хто ним живе. Аристотель з Аквінатом тягнуть до першого, Локк із Бовуар – до другого, Цицерон розписує щаблі між ними, а Сковорода міняє саме питання, бо його мірка – призначення. Твої свайпи вже поставили тебе десь між цими тягами, і корисно побачити, де саме. Дві брами звідси: запис 05 про обов'язки, розписані по щаблях, і запис 13 про спадок, у якому ти вже стоїш.
ДЖЕРЕЛА
Aristotle, Nicomachean Ethics (переклад: W. D. Ross) · classics.mit.edu
Augustine, Confessions (переклад: Albert C. Outler) · www.ccel.org
Аристотель
Цицерон
Павло з Тарса
Августин Гіппонський
Тома Аквінський
Джон Локк
Едмунд Берк
Джон Стюарт Мілль
Жан-Поль Сартр
Симона де Бовуар
Григорій Сковорода