Зухвальці. Як перші філософи кидали виклик богам

28 травня 585 року до нашої ери. На берегах річки Галіс, у Малій Азії, стоять одна проти одної армії лідійців і мідян. Їхній війні шостий рік. І раптом – посеред білого дня – сонце гасне. На поле падає присмерк, воїни кидають зброю. Мир укладають, не сходячи з поля.

Усе це трапилося б у будь-якому разі. Затемнення байдужі до людських календарів. Особливе тут інше: за п’ятдесят кілометрів на схід, у портовому місті Мілеті, один чоловік уже знав, що це станеться. Його ім’я – Фалес.

Як він знав? Він мовчить про це. Найпевніше – з вавилонських записів, довгого реєстру спостережень, що дійшов до іонійців через Сарди. Але тут треба бути точним: Фалес передбачив рік, а не день. Те, що затемнення випало саме на день битви, було чистою удачею, як і те, що його взагалі було видно поблизу Іонії. Диво не в дрібній точності. Диво в самій думці, що небо періодичне – що там, угорі, панує лад, який повторюється й піддається обчисленню наперед. Фалес не читав нутрощі жертви й не благав Аполлона. Він рахував.

Це – момент народження філософії. Не тому, що Фалес сказав, що все є водою, – це твердження ми згадуємо лише тому, що воно перше. А тому, що раптом, у голові однієї людини в одному грецькому місті, з’явилася абсолютно нова думка: боги тут ні до чого. Світ – це система, яку можна зрозуміти.

Це не атеїзм. Фалес, мабуть, вірив у богів – як вірили всі. Але він робив щось нечуване вперше: припускав, що під богами лежить порядок, до якого людський розум має доступ. Його наступник у Мілеті, Анаксимандр, зробив крок ще далі. Він назвав першооснову всього апейроном – Безмежним – і сказав про нього те, що греки казали лише про богів: воно безсмертне й незнищенне, «обіймає все і всім керує». Тут, як зауважив Вернер Єґер, уперше в історії з’являється саме поняття «Божественного» як такого. Ці люди не вбивали богів. Вони переселяли божественне всередину світу, у той порядок, який осягає розум. Це найнебезпечніша думка, яку коли-небудь думали, – небезпечна саме тим, що приходила в подобі нового благочестя. Місто судитиме цих людей за те, що вони наново описували божественне, а це страшніше за просту зневіру.

За півстоліття до Анаксагора мандрівний поет Ксенофан із Колофона підняв цей самий виклик – і зробив це у власних словах, а не в переказі учнів. Він дивився на богів Гомера й Гесіода й бачив злодіїв та перелюбників, богів, яким приписали все, що ганебне серед людей. Він помітив дивну річ: ефіопи малюють своїх богів чорними й кирпатими, фракійці – блакитноокими й рудими. Кожен народ ліпить богів на свій копил. А тоді завдав удару, який годі відбити: якби воли, коні та леви мали руки й уміли малювати, вони зобразили б богів волами, кіньми й левами.

І все ж Ксенофан не був безбожником. На місце цього натовпу людиноподібних божків він ставив «одного бога, найбільшого серед богів і людей, ні тілом, ні думкою не схожого на смертних». Єґер наголошує на тому, що легко проґавити: Ксенофан своєму очищеному богові молиться. Він оголосив війну старим богам, щоб дати місту гіднішого. І, прикметно, його ніхто не переслідував. Він дожив десь до дев’яноста – і це вже трохи псує рівний рахунок «філософія – це злочин».

Через 130 років після Фалеса Анаксагор приїхав з Іонії до Афін. У місті він знайшов те, чого не було у Мілеті: владу. Афіни в 460-х роках – це імперія, Перікл – найвпливовіша людина грецького світу. І Анаксагор стає особистим учителем Перікла.

Він навчає його філософії так, як її розуміли іонійці: природа – це матерія в русі. Розум (nous) надав їй початковий поштовх – і відступив. Космос рухається за власними законами.

Тепер уважно. Сонце для греків – це Геліос, бог. Місяць – Селена. Зірки – божественні істоти. Анаксагор каже: ні. Сонце – це розжарений камінь, більший за Пелопоннес. Місяць – це земляне тіло, що відбиває світло сонця. Це геологія, а не теогонія.

Він жив у Афінах тридцять років, був найшанованішою інтелектуальною постаттю міста – поки суд не спіткав його катастрофою. Коли саме це сталося, античні джерела між собою не згодні: десь між 450-ми й 430-ми роками, а можливо, судів було навіть два. Політичні вороги Перікла не могли вдарити по самому Періклу. Тож ударили по найближчому – по Анаксагору. Звинувачення: асебія – нечестивість. Заперечення божественності небесних тіл.

Перікл захищав його в суді особисто. Це не допомогло. Анаксагора або засудили до смерті й він утік (одна версія), або просто вислали (інша). Решту життя він провів у Лампсаку, у вигнанні. Кажуть, у день своєї смерті він попросив, щоб щороку дітям у місті надавали вихідний – на знак радості. Місцеві ще століттями виконували це прохання.

Урок начебто ясний: у Афінах п’ятого століття сказати, що сонце – це камінь, могло коштувати голови. Хоча й тут варто зважати: звинувачення в асебії тут було передусім політичною зброєю проти Перікла, а безбожність правила радше за зручний привід. Але сам факт, що небесну геологію можна було обернути на смертний позов, промовляє достатньо гучно.

Протагор з Абдери був перший, хто назвав себе софістом – і перший, хто брав за це гроші. Великі гроші. Він був інтелектуальною суперзіркою свого часу – приходив у місто, читав платні лекції, давав молодим багатим людям те, що ті хотіли: красномовність, тонкість, уміння виграти будь-який спір.

«Людина – міра всіх речей: тих, що є, як вони є, і тих, що не є, як їх немає». Це його найвідоміша фраза. У ній видно, наскільки він небезпечний. Якщо людина – міра, то богів немає поверх неї. Якщо людина – міра, то справедливість – це те, що сильніший може нав’язати слабшому. Якщо людина – міра, то закон полісу – це не священний номос, а домовленість, яку можна переписати.

У книзі «Про богів» він починає таким реченням: «Щодо богів, я не можу знати ані того, що вони є, ані того, що їх немає. Бо багато речей перешкоджають знанню: і темність предмету, і коротка тривалість людського життя.»

Це не атеїзм. Це гірше. Атеїст принаймні стверджує. Протагор каже: ми не знаємо. Можливо, не можемо знати. Можливо, питання нерозв’язне. У цій фразі поліс відчуває щось страшніше за заперечення – байдужість досвідченого розуму до того, що тримає громаду разом.

За переказом, афінська влада зібрала всі копії книги «Про богів», які могла знайти, і спалила їх на агорі, а самого Протагора судили за нечестя. Чесність вимагає застереження: ця історія засвідчена пізно, через кілька століть, і частина дослідників має її за прикрашену легенду. Але вона – це те, як сама традиція запам’ятала свій страх: книга, що сумнівається в богах, надто небезпечна, щоб дати їй уціліти. Протагор утік з міста, і за легендою потонув у морі, тікаючи від суду.

Це Афіни до Сократа.

Не всі досократики кидали виклик місту через його богів. Дехто кидав виклик самому місту.

Геракліт народився в царській родині Ефеса. Він мав успадкувати посаду царя-жерця. Він відмовився – і передав її молодшому братові. Потім вийшов у гори жити в самотності. Він зневажав натовп з принципу. «Більшість поводиться, наче в них приватний розум», – писав він. «Багато хто не розуміє таких речей, на які наштовхується. Не дізнається їх, навіть навчаючись. Тільки собі вони здаються розумними».

Він не пояснював. Він писав так, як писали оракули: коротко, темно, без зайвих слів. Його книгу називали «Темною» вже в античності. Через тисячоліття Гайдеґґер скаже, що вся західна філософія була довгим коментарем до Геракліта.

Але зневага до натовпу – це ще не вся правда про Геракліта. Під нею лежить теологія. Він казав, що за всіма людськими законами стоїть один, божественний: «усі людські закони живляться одним, божественним законом». Тому народ, писав він, «має боротися за закон, як за міський мур». Космос для нього – прихований лад, вогонь, що спалахує й гасне мірами за законом логосу. Той, хто зневажав юрбу, водночас проголошував себе пророком цього ладу. А його «характер людини – це її доля» звучить як припис: живи згідно з мірою, вписаною в саму тканину речей.

Геракліт не загинув від руки полісу. Просто тому, що зневажав поліс настільки, що навіть не дозволяв йому себе зачепити. Він був першим філософом, що сказав: юрба ніколи не зрозуміє, юрбі й не треба розуміти, юрба існує, щоб бути юрбою, а той, хто думає, існує окремо.

Це настрій, який передається учневі за учнем, через сторіччя. Платон його успадкує – у тій частині своєї душі, що зневажає демократію. Ніцше його успадкує – у тій частині, що шукає Над-людину. Кожен раз, коли молодий розум переживає момент «Боже, я бачу те, чого вони не бачать», – він переживає момент Геракліта.

І це теж філософія: не лише говорити правду богам в обличчя, а й говорити правду натовпу в обличчя. Іноді – особливо натовпу.

Тут варто зупинитися на голосі, що заперечує всю цю розповідь. Класик Пітер Кінґслі доводить, що чистий поділ на «пророцтво» і «розрахунок», з якого ми почали, – пізніша вигадка переможців. Розкопки у Велії на півдні Італії (1958–1962) відкрили низку написів: «зцілитель», «Фоларх – володар лігва», «Оуліад», «іатромант», і врешті – «Парменід, син Піреса, Оуліад, Фізик». За Кінґслі, «батько логіки» Парменід був жерцем Аполлона, цілителем-віщуном, а його поема – записом сходження в підземний світ до богині. «Мойсей приніс свої закони з гори Синай; Парменід приніс свої з глибин пекла». Ця думка спірна, її поділяє меншість учених. Але вона тримає нас чесними: можливо, початок філософії був віщунським, перш ніж став обчислювальним, – і історія про самотній розрахунок радше перемогла в цій суперечці, ніж просто описала те, що було.

Подивімося на досократичний бухгалтерський баланс.

– Анаксагор: судовий процес, утеча або вигнання. Помер у вигнанні. – Протагор: книги спалені, втеча, можливо смерть під час утечі. – Діагор з Мелосу (про якого я майже не говорив): прозваний «атеїст», ціна за його голову призначена офіційно. Утік. – Піфагор: на нього напали в Кротоні, коли натовп підпалив дім, де збиралася школа, – за Діогеном, він вибіг з вогню й невдовзі загинув у втечі. Місцевим не подобалося, що школа не приймала всіх бажаючих. – Емпедокл: за легендою, кинувся у кратер Етни, щоб довести своє божественне походження. Етна повернула одну з його сандалій. – Геракліт: добровільне вигнання у гори. Помер невідомо як; пізніший переказ про смерть від водянки під коров’ячим гноєм – елліністична вигадка, виведена з його ж темних висловів.

Тут потрібна чесність. Половина цих смертей – легенда. Емпедокл навряд чи стрибав в Етну, а історія про гній Геракліта – пізній наклеп. Це радше пам’ять традиції про власний страх, ніж літопис: наступні покоління драматизували ризик у мучеництва. Але ризик був справжній. Через одне покоління Афіни піднесуть філософові чашу цикути, і це вже не переказ. І варто розчути, що саме лякало поліс: за Єґером, ці зухвальці не заперечували богів, а описували божественне наново. Місто чуло в цьому безбожжя, а була це суперницька побожність, і тому вона лякала ще дужче.

Це люди, які створили філософію. Жодне життя не закінчилося в комфорті. Жодне не вмерло в академічному кабінеті за горнятком чаю. Всі вони знали, що думати – це політична дія, і політика не пробачить. Пізніше П’єр Адо це узагальнить: філософія була способом життя, а спосіб життя, що перевертає цінності міста, неминуче стикається з державою.

Коли ви сьогодні, у двадцять першому столітті, читаєте про «свободу мислення» як про абстракцію – пам’ятайте, що цю свободу не подарували. Її вирвали зубами. Її вирвали Анаксагор, Протагор, Геракліт, Діагор, Піфагор. Її вирвав той, ким завершилася ця доба, – Сократ.

Без них вашого права запитувати «чи є Бог?» не існувало б.

Тут досократична доба завершується. У 399 році до нашої ери Афіни нарешті ловлять філософа й роблять з ним те, що не зробили з Анаксагором, бо за ним стояв Перікл, і чого не зробили з Протагором, бо той устиг утекти.

Сократа спіймали. Сократ не втік. І те, що сталося далі, – це єдина подія в історії західної думки, що змінила все. Це наступна лекція.